Місцевий патріотизм. Андрій Курков

Протягом багатьох років час від часу я, попри свої бажання і плани, стаю учасником дискусій про таке поняття, як "місцевий патріотизм".

На початку 2000-х один знайомий італієць, який живе на Півночі Італії на березі озера Комо, мені казав: "Я - патріот Італії, тому що перш за все я патріот свого селища Каденаббії, патріот своєї вулиці й навіть власного двору!"

Двір у нього був гарний, доглянутий. Уздовж невисокого паркану він посадив на рівній відстані один від одного кипариси. На галявині поставив кам'яний сонячний годинник, зроблений піддавину. У кутку двору спорудив дерев'яну арку, під якою посадив виноград.

Коли показував з гордістю своє творіння, додав, що це його особистий внесок у красу і славу Італії. Слова його не здалися мені занадто пафосними чи високопарними, тому що говорив він це спокійно і навіть без жестикулювання, без якого взагалі важко собі уявити італійця за розмовою.

Із того часу я придивлялвся і в себе вдома, в Україні, розшукуючи сліди місцевого, "малого" патріотизму. Але кожного разу переконувався, що все таки не дуже схожі ми на італійців. І навіть коли в своєму сільському подвір'ї наводимо красу і порядок, то не замислюємося про те, що таким чином робимо гарнішою Україну. Різниця менталітетів? Напевно, так. Але все ж таки часи змінюються, і останнім часом все частіше мені зустрічаються на дорозі люди, які живуть не тільки для того, щоб досягати особистої матеріальної мети.

Кілька разів випадкові зустрічні перехожі під час моїх подорожей не без гордості заявляли, що я обов'язково повинен поїхати подивитися на їхнє рідне село, що знаходиться неподалік, в якому і ставок очищений, і центр екологічного туризму побудований, і рибку половити можна, і поїсти є де. Ці зустрічні не були ні господарями згаданого ресторану або егологічного подвір'я для туристів, не були людьми, котрі взяли в оренду ставок і перетворили його на "пастку" для любителів риболовлі. Вони були просто свідками змін, і ці зміни на краще, що відбувалися у них на очах і поряд з ними, викликали гордість і почуття власної співучасті в змінах. Ось така гідність, напевно, і є проявом місцевого патріотизму на український лад.

Нещодавно я зовсім випадково побував у маловідомому затишному куточку України, знайомство з яким викликало і в мені почуття гордості, поваги за Україну та за їх людей.

Це місце знаходиться за 20 км від кордону з Республікою Молдова в Тарутинському районі Одеської області, в Бессарабских степах. Степи тут ще й досі засипані осколками снарядів. У 1945 році радянська влада відселила з цих місць усіх жителів і знищила села, щоб звільнити місце для військового полігону. Одне з таких сіл називалося Фрумушика, що в перекладі з молдавської означає "чарівненька".

І ось, через 60 років після цього, син селянина, що народився у знесеній радянською владою Фрумушиці, Олександр Паларієв взяв в оренду частину колишнього полігону і заново побудував село, яке назвав Фрумушика-Нова. Тепер це і село-музей на згадку про першу, справжню Фрумушику, і овеча ферма і Парк радянської культури, куди він з усієї України звіз до сотні пам'ятників і бюстів Леніна та інших героїв радянського минулого.

Для мене у цьому місці найцікавішою здалася етнографічна частина музею - вісім традиційних будинків і подвівр'їв, що показують життя гагаузьких, молдавських, україньских, болгарських селян, німецьких колоністів, чиї села теж розташовувалися до 1939 року по сусідству з Фрумушикою. Окремо вразив традиційний будинок бессарабського села, кам'яний, з двома-трьома виходами з різних сторін, щоб можна було швидко втекти в разі погромів.

Цього музейного комплексу, створеного однією людиною, немає в "туристичних путівниках Україною". Але туристи все одно приїжджають, почувши про Фрумушику-Нову від тих, хто побував тут раніше або від випадкових зустрічних.

Крім парку радянської культури, тут є і парк сучасних скульптур, зроблених українськими та іноземними скульпторами, що приїжджали сюди на пленери. Тут є і багатий краєзнавчий музей, і навіть міні-музей бессарабського виноробства безпосередньо в просторому винному погребі, який туристи теж не обходять стороною. Цей мікросвіт бессарабської культури - частина великого, ще нами досі не вивченого повністю українсього культурного світу.

За два дні, які я провів у Фрумушиці-Новій, я зустрів туристів, що приїхали сюди з Кривого Рогу, Дніпропетровська, сусідніх районів Одещини та Ізмаїла. І майже всі вони казали, що дізналися про це місце через соціальні мережі, в яких своїми враженнями та фотографіями про поїздку в Бессарабію ділилися їхні знайомі.

Усі ці люди, зустрінуті мною у відбудованому заново селі-музеї були в захваті і від побаченого, і від почутого, і я теж легко піддався такому цілком виправданому захопленню. Тепер у тих же соціальних мережах я шукаю інформацію про інші маршрути, шукаю інформацію, яка мені допоможе відкрити для себе і своєї родини батьківщину ще більше.

Місцевий, "малий" патріотизм все ж стає потихеньку нормою і для українців, і я думаю, що багато нових музеїв та центрів місцевого, локального туризму в нашій країні будуть створюватися просто громадянами України, що люблять свій регіон, свою малу батьківщину, і хочуть, щоб про те, що вони люблять і шанують, дізнався увесь навколишній світ.

Ці люди часто не просять допомоги у держави для здійснення своїх особистих культурних проектів, але держава, напевно, могла б придумати спосіб підтримати такий рух. Спочатку хоча б інформаційний.

Last modification: Сб 13 фев 2016



Социальные сети:

         

 

Наши партнеры:

    pf logo ларецbrit logo22 7 . .   stvol    печать    LogoКоплион

Copyright © 2016 Фрумушика-Нова
При перепечатке материалов рабочая ссылка на сайт обязательна